Померла новокаховська поетеса Вікторія Смолій

15 грудня 2011 року, на 80-му році, пішла з життя дивовижна новокаховська поетеса Смолій Вікторія Іванівна.

Вікторія Іванівна народилась 3 липня 1931 року в селі Новонаталіївка Чаплинського району Херсонської області в сім'ї вчителя.

Закінчила Бериславське педагогічне училище і Кримський педагогічний інститут. Працювала викладачем української та російської мови і літератури, вихователем в школі-інтернаті №1.  Друкувалась в міських та обласних газетах, колективних збірках «Передчутгя» (1994 р.) і «Родники надежд» (2006 р.). Перша книга поетеси «Добрий день, Нова Каховко!» була опублікована в 2001 році. Друга - «Тебе мой город, посвящаю!» в 2006 р.

Зараз дуже важко повірити в те, що з нами більше немає цієї дивовижної жінки. Навіть будучи вже в похилих літах Вікторія Смолій дивувала своєю енергійністю оточуючих. Вона ніколи не сиділа на місці, завжди була доброю та чуйною до оточуючих.

В своїх віршах поетеса боролася з байдужістю, жорстокосердістю, підлістю та іншими людськими вадами, підіймала теми любові і патріотизму.

Шкода, що така визначна для міста постать пішла непомітно для оточуючих - про її смерть громадськість дізналась лише з невеликого некрологу в газеті. Та завдяки своїй поезії Вікторія Смолій завжди буде жити у серцях співвітчизників!

Вічна пам’ять! Ми Вас не забудемо, Вікторія Іванівно!

 

Україна

Я народилася на Україні,

В Таврійській хлібодарній стороні.

І чорнобривці і барвінкі сині

Ще змалку полюбилися мені.

Вкраїна в мене увійшла піснями,

Подарувала рідних слів букет

І душу заквітчала рушниками.

Ось України нашої портрет:

У неї очі променисті, сині –

Від неба і Славутича-Дніпра,

А брови чорні в нашої Вкраїни –

Від чорного шахтарського копра.

А коси в неї пишні, золотисті -

Від хвиль хлібів, що линуть з краю в край.

Вона в засік зсипає урочисто

Свій трудовий і щедрий урожай.

У неї мова щира і співуча,

А в її пісні стільки дивних чар!

Звіряє думи їй з стрімкої кручі

Тарас Шевченко, любий наш Кобзар.

Вона і тополина, й солов’їна,

Шанується козацька в ній доба,

В ній жаром вичервонює калина

І ніжно кучерявиться верба.

Вона своїм слов'янським мудрим ликом

Зоріє у війку серед держав,

Бо в ній живе воістину великий

Народ, що світові Шевченка дав.

Її вогонь калини не згасити

Ніяким ні вітрам, ні ворогам.

Вкраїна наша вічно буде жити,

Допоки в небі сонце світить нам!

Лукаві люди

Хто любить працю, а хто - славу.

О люди!.. Різні ж бо вони.

Я не люблю людей лукавих,

І ти їх, друже, обмини.

Лукаві - двоєдушні люди.

Не розумієш їх завжди:

Дадуть і меду, і осудять,

І з підлістю у них лади,

І з правдою також ласкаві,

І кривда в гості йде до них...

Я не люблю людей лукавих –

Люблю я щирих і прямих.